пʼятниця, 14 січня 2022 р.

14 січня 1942 року було вперше опубліковано вірш Костянтина Симонова «Жди меня»

 14 січня 1942 року було вперше опубліковано вірш Костянтина Симонова «Жди меня», відразу став у ці страшні для країни дні воістину народним. Опубліковний в газеті "Правда" на третій шпальті

«Жди меня, и я вернусь
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: — Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой, -
Просто ты умела ждать,
Как никто другой».
Слідом за газетою «Правдою» вірш «Жди меня» сотні разів передруковувався у всіх фронтових газетах, випускався як листівка, постійно читався на радіо та з естради. Його переписували один в одного, відсилали з фронту до тилу і з тилу на фронт, ці листочки зберігали з найдорожчими реліквіями.

Коли вже після війни Симонову під час творчих зустрічей ставили питання історії створення цього вірша, він зазвичай відповідав:

«У вірша «Жди меня» немає жодної особливої історії. Просто я поїхав на війну, а жінка, яку любив, була на Уралі, в тилу, і я їй написав листа у віршах. Потім цей лист був надрукований у газеті і став віршем».

Але історія цього проникливого ліричного вірша все-таки була й досить цікава... Докладніше про неї пізніше розповідав син Костянтина Симонова

«У липні 1941 року Костянтин Симонов приїхав до Москви після свого першого відрядження на фронт. Він на власні очі побачив усі жахи першого розгрому радянських військ, повну розгубленість від раптового наступу фашистів і нашу неготовність до майбутньої війни. У Москві він мав пробути два дні — чекаючи, поки його переведуть із газети «Известия» до газети «Червона зірка». Друг батька, письменник Лев Кассіль, запропонував пожити у нього на дачі . І ось там, 28 липня 1941 року, і був написаний вірш «Жди меня».

Сам Костянтин Симонов так згадував про ті липневі дні 1941 року, проведені на дачі Льва Кассіля:«Скрізь  були високі сосни, багато суниць, зелена трава. Був спекотний літній день. І тиша. На кілька годин навіть захотілося забути, що на світі є війна. Напевно, того дня більше, ніж в інші, я думав не стільки про війну, скільки про свою власну долю на ній. І взагалі війна, коли писалися ці вірші, вже передчувалась довгою. «… Чекай, коли сніги метуть...» того спекотного липневого дня було написано не для рими. Рима, напевно, знайшлася б і інша...».За словами Олексія Симонова, цей вірш, незважаючи на свої, здавалося б, очевидні переваги, був опублікований не відразу:«Давид Ортенберг, головний редактор газети «Червона зірка», виявився не провидцем. Він був дуже добрим редактором, але з віршованою сферою не склалося. Ортенберг сказав, що «Жди меня» — дуже інтимний вірш і друкувати його не буде. У результаті батько двічі прочитав текст по радіо, але його опублікували набагато пізніше. Через півроку після того, як було написано, 14 січня 1942 року, вірш з'явився на третій шпальті в газеті «Правда» і одразу набув неймовірної популярності».Цей «гімн вірності та любові» був присвячений коханій та майбутній дружині поета, актрисі Валентині Сєровій.Вперше 24-річний драматург-початківець Костянтин Симонов побачив 22-річну Валентину Сєрову за рік до початку війни на сцені Театру імені Ленінського комсомолу у виставі «Зикови». Незважаючи на юний вік, тоді Валентина була вже відомою актрисою і не менш відомою вдовою льотчика, Героя Радянського Союзу Анатолія Сєрова, який загинув 11 травня 1939 року під час випробувального польоту, який він виконував разом із не менш уславленою льотчицею Поліною Осипенко.(пам'ятник якої знахоться і в м.Бердянськ Запорізької області) Це було кохання з першого погляду: після цієї зустрічі Валентина стає музою Симонова, вірші, присвячені Сєровій, він склав у цикл любовної лірики «З тобою і без тебе», який був виданий у 1942 році. На момент створення вірша «Жди меня…» (липень 1941-го) та його публікації (січень 1942-го) Валентина Сєрова офіційно  не була дружиною Симонова. Одружилися вони лише влітку 1943 року та були разом до розлучення у 1957 році. Їхні стосунки «безхмарними» ніколи не були, але, як пізніше скаже їхній дочці Марії сам Костянтин Симонов, «те, що було у мене з твоєю матір'ю, було найбільшим щастям у моєму житті… і найбільшим горем…».

Згодом, за словами сина поета, «вірш ставав дедалі популярнішим, і про те, що його адресат — конкретна жінка, перестали згадувати»:

«Більш того, коли любов пройшла, і батько розійшовся з Сєровою, особливого бажання зберігати вірність цій посвяті в нього не було. Тому в різних виданнях текст з'являється то з посвятою Сєровій, то без нього.


Немає коментарів:

Дописати коментар