Пам’ятай про минуле заради майбутнього
Книга - постійне джерело знань,
надбаних людством на протязі віків.
ЄРЕМЕНКО МИКОЛА - ІСТОРИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ АВТОР БІЛЬШЕ 100 ПУБЛІКАЦІЙ У ПЕРІОДИЧНІЙ ПРЕСІ ТА СПЕЦІАЛЬНІЙ ЛІТЕРАТУРІ. З-ПІД ЙОГО ПЕРА ВИЙШЛИ ДЕСЯТЬ КНИГ ("КРАЙ ШЛЯХУ МУРАВСЬКОГО", "УКРАЇНСЬКА ГОЛГОФА", "АТАКУЄ ПОКРИШКІН", та інші.
Шановні читачі!
п ропоную Вам познайомитися з історією Чернігівського краю з найдавніших часів до сьогодні через книги М.М.Єременка
Біографічна довідка - п ропоную Вам познайомитися з історією Чернігівського краю з найдавніших часів до сьогодні через книги М.М.Єременка
Микола Миколайович Єременко народився 02 січня 1956 року в с. Зелений Гай (Довге) Чернігівського району Запорізької області, в сім’ї колгоспників. Після закінчення Довгинської восьмирічної школи у 1971 році вступає до Запорізького педучилища, яке закінчив у 1975році, отримавши кваліфікацію вчителя праці та креслення.
У 975 році розпочинає свою трудову діяльність на посаді вчителя Новополтавської восьмирічної школи в Чернігівському районі. З 1975-1977 роки – служба в лавах Збройних Сил СРСР. Військове звання – капітан запасу.
з 1978 по 1982 роки працює вчителем Зорянської та Довгинської восьмирічних шкіл району. У 1984 році закінчує заочне відділення Дніпропетровського держуніверситету за спеціальністю “Історія”.
У 1982 році приступає до роботи у відділі освіти Чернігівсьського райвиконкому, де працює на посадах методиста, інспектора шкіл, завідуючого відділом освіти.
У 2002-2010 р.р. депутат Чернігівської районної ради ХХV і V скликання з питань охорони здоров’я, освіти, культури, сім’ї, молоді та спорту.
З 1994 року – приватний підприємець, проживає в с. Владівка Чернігівського району, одружений. Має трьох доньок.
Почав друкуватися: у 1981 році. Має більше 100 публікацій із краєзнавчої тематики в районних, обласних та загальнонаціональних газетах.
У 2006 році вийшла з друку книга М.М. Єременка “Край шляху Муравського…” – нариси з історії свого району. Вона високо оцінена читачами та спеціалістами.
У 2008 році побачила світ друга книга автора “Українська Голгофа”, присвячена трагедії трьох Голодоморів на Україні. Цього ж року вийшли з друку брошура
“На шляху Муравському” та буклети “Могила Токмак”.
У 2009 році виходить ще одна книга “Атакує Покришкін”. У цьому ж році в співавторстві з Харченко А. В. видається книга “Чернігівка пам’ятає”.
У 2010 році , ці ж автори видають книгу “Солдати перемоги”.
У 2011 році виходить з друку книга “Мир усім”.
Єременко М.М. є автором і сценаристом історико-документального фільму “Колонія Молочна”. Микола Миколайович є організатором і директором приватного музею “Менонітська садиба” в селі Богданівка. Цей музей є об’єктом міжнародного туризму, куди приїздять меноніти з США, Канади, Німеччини, Бразилії, Аргентини та інших країн. У 2009 році Микола Миколайович закінчив магістратуру Бердянського державного педагогічного університету, а з 2010 року є аспірантом цього ж університету, і працює над кандидатською дисертацією.
Єременко, М. Край шляху Муравського…/М. Єременко.- Запоріжжя: Лана-друк, 2006.-436 с.
У цій книзі читач знайде необхідний матеріал з історії нашого краю з найдавніших часів до сьогодні. Тут розміщені також короткі історичні дані про всі існуючі населені пункти Чернігівського району Запорізької області. У книгу внесені ряд портретів відомих наших земляків.
Єременко М. Блаженні гнані за правду: архімандрит Серафим (Тяпочкін) 1894-1982. – Запоріжжя: Дике поле, 2013. – 340 с., іл. Ця книга про праведника наших днів архімадрита Серафима (Тяпочкіна). Старець усе життя був гнаним за правду, тобто за життя за законом Божим. За тверде виконання своїх християнських обов’язків, за своє праведне і благочестиве життя він терпів від нечестивих людей, від ворогів правди і добра, гоніння, переслідування, злигодні й біди, але нічим не зраджував правді. Пройшовши всі митарства, батюшка Серафим явив нам дивний приклад любові до Бога й до ближнього.
Єременко, М. Атакує Покришкін / М. Єременко.-
Чернігівка: ПП” Пенежко В.А”, 2009.-70 с.
Ця книга про маршала авіації О. І. Покришкіна. Розповідь написана на основі мемуарів та спогадів мирнихжителів про одне з кращих Військових з’єднань військово повітряних сил Червоної Армії –9-у гвардійську винищувальну авіадивізію та її 16-й гвардійський
винищувальний авіаполк. Саме на початку 1944 року чотири місяці 9-а авіадивізія стояла на відпочинку в селищі Чернігівка Запорізькоїобласті.
Єременко, М. Мир усім!- Токмак: “Трибуна”, 2011.-116 с.
Автор висвітлює релігійне життя Чернігівської громади від часів ХVII століття до сьогодення, розповідає про храми, зруйновані в роки войовничого безбожжя і відновлені вже в роки незалежної України.
Єременко, М. Чернігівка пам’ятає / М.Єременко,А. Харченко.- Чернігівка: ПП “Пенежко В.А.”, 2009.-96с.
Матеріали книги присвячені переважно подіям, що проходили на території Чернігівського району.
Свою книгу автори присвячують всім, хто ціною свого життя та здоров’я зупинив фашистську навалу і врятував світ, дають опис братських могил, одиночних поховань та пам’ятних знаків.
ІСТОРІЯ СЕЛИЩА1.1 Від заснування до перетворення на волосний центр у 1838 році
1.2 Від 1838 до столипінської реформи 1907, 1908 рр.
1.3 Столипінська реформа, громадянська війна, нова економічна політика
1.4 Колективізація, голодомор 1932—1933 років
1.5 1930-ті та 1940-ві роки
1.6 Від 1950-их до сьогодення Від заснування до перетворення на волосний центр у 1838 році
Заснували Чернігівку в 1783 році переселенці з Чернігівського воєводства — жителі сіл Великі і Малі Бубни, Меджери, Рогинець та інші (нині Роменського району Сумської області). Звідки й відповідна назва.
Першими осадчими (поселенцями) були Іван Панасенко, Максим Крутько та Василь Савченко. На початку XIX століття в 1802 році сюди переселилися селяни з Катеринославської, а в 1804 — році з Могильовської губерній, останні ще й заснували с. Могилянськ (Могиляни).
У 1806 році в селі проживало 2078 мешканців. Попри те, що навколо було багато незайманої землі, селянські двори тулилися один до одного — напади кочівників-ногайців примушували триматися гурту.
У міру переселення ногайців до Туреччини та намагання уряду зосередити їх з 1821 року близько моря (м. Ногайськ), чернігівці стали розселятися хуторами, число яких швидко зростало. В сорокових роках хуторяни відокремились від села і утворили самостійні поземельні общини — Стульневе, Бегим Чокрак, Верхній Токмак і хутір Зубів, який відокремився в свою чергу від с. Верхній Токмак, але продовжував до 1880 року складати з ним одне сільське товариство.
Від 1838 до столипінської реформи 1907, 1908 рр.
У 1838 році село стає волосним центром і в ньому в 656 дворах проживає більше 4 тис. мешканців. Як уже згадувалося, до початку п'ятдесятих років XIX століття в користуванні надільною землею практикувалося захоплення.
Але в 1852 році внаслідок швидкого зростання населення Чернігівки землекористування селян обмежили 15 десятинами наділу на ревізьку душу. Решта приписаної до Чернігівки землі відрізалась, як «зайва», щоправда, її дозволялося використовувати під сінокіс та пасовища, але розорювати заборонялось.
Чернігівці користувались землею на общинних засадах. Землемір, що проводив нарізку землі за дорученням палати Державного Майна, навчав селян, як ділити землю і навіть схиляв їх до необхідності переділу. При відмежуванні від общин «зайвої» землі жителі нижньої частини села відокремилися від верхньої і створили нову поземельну общину — Низянську під № 2. У 1854 році в селі відбувся перший переділ землі з розрахунку 8 десятин на ревізьку душу. Решта землі відійшла під толоку. Потім в період до 1873 року було ще два переділи землі, також за ревізькими душами.
До 1862 року село користувалося великими господарськими перевагами. Селяни, маючи велику кількість «излишней земли», таємно її розорювали. Так, селяни Низян вночі переставили межові знаки, і таким чином користувались 600 десятинами землі, яка належала верхній частині села. Дізнавшись про це, жителі верхньої частини села особливо не засмутилися, оскільки біля їхніх угідь знаходилась теж достатня кількість «излишней земли», якою вони й користувались.
Але в 1862 році на «излишнюю землю» прийшли нові поселенці (с. Семенівка та с. Новополтавка), і одразу стало тісно. Толока була значно зменшена і на ній доводилось тримати всю худобу, яка раніше паслась на «излишней земле». Пішли суперечки за кожен клаптик землі, судилися, до бійок доходила справа. В результаті, в 1873 році приїхав чиновник з землеміром для вивчення їх справи і перевірки межі. Після перевірки межі верхня частина села в свою чергу розпалась на дві поземельні общини: № 1 Токмачанську та № 3 Сисикулацьку. Причиною розпаду були чисто господарські міркування: близькість до своїх полів і вигонів, зручність переїзду через річку та інше. Община № 1 пішла ще далі: вона розбила свої угіддя на дві частини, і кожна половина — община отримала свій наділ в своїй половині незалежно від іншої. Толока була посередині.
Отже, починаючи з 1873 року, в селі Чернігівка існує три поземельні общини, кожна з яких мала старосту і писаря, практично кожна з них була окремим селом. Цей поділ зберігся і після революцій, і навіть після того, як в 1957 році Токмачанська, Низянська та Сисикулацька сільські ради були об'єднані в Чернігівську селищну раду. Тільки тоді вже ці частини Чернігівки називали, здебільшого, за назвою колгоспів «Більшовик», «Калініна», «Зоря комунізму».
Розвиток капіталізму в Росії, бурхливе зростання промислових міст у післяреформенний час збільшили попит на сільськогосподарську продукцію, насамперед, на хліб. У Чернігівці тваринництво теж втратило провідне значення, а виробництво товарної пшениці стало панівним. Інтенсивне зростання населення Чернігівки спричинило значне зменшення наділів, якими з 1873 року наділялися наявні чоловічі душі. Якщо 1865 року в Чернігівці було 732 двори, в них проживало 2636 ревізьких душ, то через 15-20 років кількість дворів зросла до 1148, а наявного чоловічого населення — до 4205. В наступні роки земельний наділ на наявну душу зменшився до 4 десятин. І це при тому, що за переписом 1886 року в Чернігівці проживало 8187 чоловік, з яких 479 (86 дворів) стороннього, тобто не приписаного до земельних общин населення, яке права на надільну землю не мало.
Неоднакова кількість чоловіків в сім'ях зумовлювала й різну кількість землі, що їм належала. Поширюється класове розшарування, багатії орендують і скуповують землю. Різнились селянські господарства і кількістю інвентарю та тяглової сили.
Столипінська реформа, громадянська війна, нова економічна політика
Посилився цей процес під час проведення столипінської реформи у 1907—1908 роках. Чернігівські багатії скупили 1400 десятин бідняцької землі. Розорені селяни поповнюють лави робітників, в Чернігівці розвивається промисловість (в основному переробна) та кустарні промисли, розвивається торгівля. Перед початком імперіалістичної війни 1914 року Чернігівка стала одним з найбільших сіл у Бердянському повіті Таврійської губернії. В ньому налічувалось понад 1,5 тис. дворів з населенням 16.348 осіб. Тут було 6 вулиць 12 м і 34 близько 8 метрів завширшки, небрукованих і майже неозеленених. Забудовувалась Чернігівка хатами-мазанками, критими соломою або очеретом. Центр Чернігівки мав привабливий вигляд. Там було півсотні кам'яних будинків, критих черепицею, біля красуні-церкви, збудованої прихожанами в 1824 році і освяченої на честь Різдва Божої Матері, знаходилася Ярмаркова площа, яка вночі освітлювалася гасовими лампами, тут же проводились базари та ярмарки і знаходились лавки купців Шалаєва М. Ф., Абрамовича, Гавриленка, Гордова І. К., Дрозда З. І., Лубінера А. Б., Катковського М. І. та інших.
Працювала лікарня на 15 ліжок, сім земських початкових народних училищ, церковно-парафіяльна школа і три школи грамоти, єврейська школа.
Крім того, й на Низянах була церква, а в центрі — єврейська синагога.
Жовтневий переворот в Петербурзі змінив і життя в Чернігівці. В січні 1918 року утворюються Токмачанський, Низянський, Сисикулацький сільревкоми. Нова влада вилучила земельні надлишки в багатаїв, і 203 родини, що зовсім не мали землі, отримали її.
Під час громадянської війни село окуповували німецькі окупанти, білогвардійці денікінського корпусу під керівництвом генерала Тілло, врангелівці — всі вони, змінюючи одне одного, грабували селян, забирали рекрутів до своїх військ.
У кінці 1920 року Чернігівка остаточно була визволена червоними військами.
Тоді ж вона стає центром компактного району та Надзвичайної районної наради по боротьбі з бандитизмом.
У серпні 1921 року було обрано сільські ради. 3 вересня відбувся волосний з'їзд Рад, який обрав виконком на чолі з М. Повчуном. Куркулів і торговців до виборів не допустили.
Під час імперіалістичної та громадянської воєн господарства розорилися, 60 % з них були бідняцькими, наполовину менше стало коней, а великої рогатої худоби — на 70 %. Майже вдвоє зменшилася площа посівів.
Улітку 1921 року було проведено земельну реформу: 11660 жителів Чернігівки отримали по 3 десятини на їдця. Вперше за всю історію села землю одержали не тільки чоловіки, а й жінки і діти. Навесні 1921 року були створені сільськогосподарські споживче та кредитне товариства, від яких селяни отримували насіннєві та грошові позички.
Політика продрозкладки та вищезгадані фактори, посилені посухою та неврожаєм, призвели до першого радянського голодомору. В Чернігівці голодувало 60 % населення, померло від голодної смерті близько 1000 жителів.
Уведення нової економічної політики сприяло пожвавленню в Чернігівці торгівлі, розвитку ремісництва, споживчої кооперації. Відновили роботу парові млини, олійниці, крупорушки, приватні та кооперативні крамниці. Почали працювати майстерні по виготовленню сільськогосподарських знарядь, гончарний завод, а також конезавод.
Разом з тим, більшовицька політика на колективізацію села призвела до того, що в селищі починають утворюватися перші сільгоспартілі, такі, як «Бджілка», де в 1921 році було об'єднано 8 сімей, артіль ІІІ Комінтерн, де працювало 11 сімей низянців, у 1924 році було організовано сільськогосподарську комуну ім. Леніна, яка пізніше, вже під назвою «Авангард», прийняла Статут сільгоспартілі.
Колективізація, голодомор 1932—1933 років
Протягом 1927—1929 років в селі виникає 14 ТСОЗ, а держава всіляко допомагає колективістам зміцнювати господарство. Так, ТСОЗ «Вільна праця» за кредит держави придбав трактор, молотарку, 3 жниварки, таку ж техніку придбали ТСОЗи ім. Х-річчя Жовтня, «Заповіт Ілліча» та інші.
Уже наступного 1930 року почалася масова колективізація. 10 жовтня 1930 року районний з'їзд КНС відмітив успіхи в колективізації і накреслив заходи до остаточного наступу на куркуля. Колективізація викликала супротив багатьох господарів і середняків, які проводили антиколгоспну роботу, саботували хлібозаготівлю. Більшість так званих куркулів розкуркулили, забрали їхні будинки та майно, а самі вони виїхали на Донбас. Інших репресовано і вигнано в табори на Північ. Це такі, як брати Доценки Гурій та Петро, Небаба Д. Я., Бойко Д. В. та багато інших, майже всі вони загинули там.
А селянина І. Зиму з Сисикулаку було засуджено до страти. Репресії дали свої наслідки, в 1931 році колективізацію було завершено. Було утворено 9 колгоспів: «Заповіт Ілліча», ім. Тельмана, ім. Будьонного, ім. Калініна, ім. Шевченка, «Зоря комунізму», ім. Чкалова, «Гігант» та «Більшовицьким шляхом».
Значну роль у ствердженні колгоспного ладу на селі відіграла Чернігівська МТС, створена в 1930 році, велике значення МТС мала і в підготовці кадрів для села.
Наслідком нищівної політики більшовиків щодо села став найстрашніший радянський голодомор 1932—1933 років. Голодувало все населення, дослідити повну кількість загиблих важко, відомо, що тільки по вул. Радянська та Набережна від лікарні до повороту на «Більшовик» померло з голоду 93 жителі, яких поховано на цвинтарі біля Чернігівської СШ № 1.
Померли з голоду сім'я Опришко з 7 чоловік та сім'я Горобей. 5 чоловік з Сисикулаку, Стеценко І., Лехман В., Лехман Лука з Токмачан, Хлепітько І., Небаба С. з Низян та сотні інших. За неповними даними з голоду померло більше 870 жителів села. Втрати від голоду були такі значні, що для того, щоб було кому працювати в колгоспах, в усі три частини Чернігівки було переселено по 30 сімей росіян.
Не минули село й репресії 30-х років, в які загинули також багато земляків, серед них Прокопенко О. І., Корнієнко М. І., Кузьменко Ю. С. та інші.
1930-ті та 1940-ві роки
Разом з тим, завдяки самовідданій праці жителів села, життя змінювалось на краще, покращилась матеріальна база колгоспів та МТС, розвивалися промислові підприємства. На початку 1941 року тут працювали маслозавод, олійниця, паровий млин, пекарня, цех безалкогольних напоїв.
У Чернігівці працює лікарня на 55 ліжок, амбулаторія, три медичні пункти, пологовий будинок, аптека. Жителів району обслуговували 8 лікарів і 44 працівники середнього медичного персоналу. До 1935 року в Чернігівці було в основному ліквідовано неписьменність населення. В 1935 році на базі семирічки відкрилася середня школа, працювали чотири початкові школи. У 1938 році відчинили двері дві нові семирічні школи — Токмачанська та Низянська. Дітей навчали 45 учителів. У селі діяли один сільський і три колгоспні клуби, районна бібліотека. 1932 року Чернігівку радіофікували.
З початком Німецько-радянської війни 850 чернігівців вступили до лав Червоної Армії. Жінки і підлітки замінили чоловіків, які пішли на фронт. З наближенням фронту сім'ї комуністів, офіцерів та радянських активістів було евакуйовано на схід, так як і майно, худобу та техніку.
7 жовтня 1941 року фашисти зайняли село і завдали його жителям багато лиха. 500 юнаків і дівчат примусово вивезли на каторгу до Німеччини.
Під час окупації в Чернігівці виникла патріотична група, члени якої збирали зброю, готуючись до збройного виступу. В травні 1943 року групу викрило гестапо, а її членів стратили. Чернігівку було звільнено від гітлерівців у ніч з 17 на 18 вересня 1943 року. В її визволенні брали участь воїни 2-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта Г. Ф. Захарова в складі 151-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор Підшивайлов Д. М.), 3-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир генерал-майор Цаліков К. А.), 10-ї гвардійської кавалерійської дивізії (командир генерал-майор Б. С. Міллеров).
Визволяючи Чернігівку, загинули 324 радянські воїни, вони поховані у трьох братських могилах у різних частинах села, на яких встановлено пам'ятники.
У лавах Радянської Армії мужньо билися з ворогом сотні чернігівців. Героєм Радянського Союзу (посмертно) став А. М. Темник, полковник, багатьма нагородами відзначені чернігівські генерали М. М. Богдан та С. Н. Гречко, Співак І. Н. хоробро захищали Батьківщину М. М. Денежний, Ф. В. Єременко, М. Л. Кузьменко, шість братів Босих та інші.
На фронтах воювало 2380 чернігівців. 1643 з них загинуло в боях за Радянську Батьківщину. Бойових нагород удостоєні 850 воїнів-земляків.
У 1943 році, після визволення, на Низянах був розташований аеродром, де спочатку розміщувався 611 винищувальний полк під командуванням полковника І. Ф. Ісаєнка. З кінця 1943 та до початку травня 1944 року тут стояв 16-й полк 9-ї гвардійської Маріупольської авіаційної дивізії, яким командував легендарний О. І. Покришкін.
Після визволення в Чернігівці було розміщено ряд шпиталів.
Ще йшли бої, а чернігівці приступили до відбудови господарства. 9 колгоспників селища було нагороджено медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941—1945 г.г.». Новим лихом для країни-переможниці став третій радянський голодомор 1946—1947 років, багато жителів села голодувало, багато померло.
Від 1950-их до сьогодення
Восени 1950 року відбулося укрупнення колгоспів, на базі 8 виникло 4 великі артілі: «Зоря комунізму», ім. Калініна, ім. Будьонного та ім. Шевченка, а в 1959 році колгоспи ім. Будьонного та ім. Шевченка об'єдналися в артіль «Більшовик».
Колгоспи розвивалися, зміцнювалась їх технічно-матеріальна база. Добра слава линула про майстрів сільськогосподарського виробництва, кавалерів ордена Леніна: свинарку колгоспу «Більшовик» Швець В. Ф., комбайнера цього ж колгоспу Берка М. С., якого нагороджено ще й орденом Трудового Червоного Прапора, Лобко Т. М. — доярку колгоспу «Більшовик», кавалерів ордена Трудового Червоного Прапора: ст. механіка Чернігівської МТС Чуба О. Є., трактористів П. І. Божка і М. П. Похилька, свинарок Бабку М. Х. та Залужну Г. І., колгоспниць Гончар М. І. і Рибас Г. П. та інших.
Успішно розвиваються промислові підприємства Чернігівки, в 1956 році створюється Чернігівський міжколгоспбуд, а 1959 року створюють міжколгоспшляхбуд, пізніше ПМК та комбікормовий завод, інкубаторну станцію та інші підприємства.
З успіхом працювали і працюють завод продовольчих товарів та цех Молочанського молочноконсервного комбінату. За післявоєнний період більше 100 передових робітників і службовців місцевих підприємств нагороджено орденами та медалями. Серед них орденами — Линник Н. О. (інкубаційна станція), Юрченко В. А. та Хлепітько М. О. (к-п «Зоря комунізму»), Березовський С. Ф. та Середа Т. М. (к-п ім. Калініна), Старун М. І., Юрченко Л. І. та Федоришин Н. В. (к-п «Більшовик»), Болгаров В. В. (Райагробуд), Нестерук Л. А. (Чернігівська СШ № 1), Похилько А. І. (Чернігівська райсільгосптехніка) та інші.
Значно змінився зовнішній вигляд Чернігівки, яка з 1957 року стає селищем міського типу. Побудовано близько 800 будинків, в центрі збудовано 3 мікрорайони з багатоповерхівок, збудовано 2 середні та 2 восьмирічні школи, 3 дитсадка, лікарняний комплекс, будинок зв'язку та інші будівлі. Село озеленили, впорядкували вулиці, які майже всі мають тверде покриття.
Період негараздів кінця XX століття наклав свій відбиток і на Чернігівку, в занепаді більшість промислових підприємств, така ж ситуація: й у сільському господарстві. Останні роки комунгоспівські будинки не опалюються, є проблеми з опаленням шкіл.
Чернігівку в народі називають селищем барів, банків та чиновників. У селищі функціонує дві середні та одна неповна середня школи, школа-інтернат, музична та спортивна школи, Три дитсадки, районна лікарня, три аптеки, ряд магазинів, кіосків та пунктів обслуговування населення.
Чернігівці пишаються своїми земляками — заслуженим діячем мистецтв УРСР Я. А. Мелешком, Заслуженим діячем мистецтва
Немає коментарів:
Дописати коментар